ІСТОРІЯ "КЛУБУ ШАНУВАЛЬНИКІВ ЧАЮ"

СКЛАД ГУРТУ:
Сашко Ксенофонтов (вокал)

Олег "Джон" Сук (бас-гітара)

Vlad Дебрянський (гітара)

Андрій П'ятаков (барабани)

Павло Грабовський (клавішні)

Олег Розумовський (клавішні)

Ольга Якимова (арфа)

ІСТОРІЯ ГРУПИ У СПОГАДАХ МУЗИКАНТІВ

- Чи пам’ятаєте, як усе почалося?

Джон: Звичайно. Я тоді грав у джазовому колективі, але мене це почало втомлювати, бо я швидко зрозумів, що це не моя музика. Спочатку зустрів гітариста Людвіга Конопка. Він, своєю чергою, був знайомий із Сашком Ксенофонтовим і нас із ним познайомив. Разом із Сашком на фізичному факультеті тоді ЛДУ вчився Андрій П’ятаков. І все це відбувалося у Львові, який тоді був своєрідним музичним центром України.

– Яким був у ті роки музичний Львів?

Джон: Те, що на Заході розвивалося та проживалося протягом довгих років, ми пережили за короткий час. Я почав серйозно займатися музикою з 1985 року, і всі гурти тоді були приблизно схожі між собою, бо грали або хард, або панк. Саме в цей час відбувався вибух російського року. Але Львів вважався майже закордоном і "сидів" на іншій музиці. Мій колега Остап Карпінський (який першим і почав називати мене Джоном і великою мірою сформував мої музичні смаки, в тому числі присадив мене на King Crimson) був фанатом доброї музики і купував платівки, кожна з яких коштувала цілу його стипендію. Саме в нього я почув багато добрих груп. Звичайно, ці, видані за кордоном платівки продавали нелегально, було таке місце, де мінялися вінілами. Тоді колекціонували вініли, але слухали тільки бобінні магнітофони, щоб вініл не запиляти. Всі львівські музиканти збиралися біля клубу будівельників, і вся інформація крутилася саме там. Ти знав, що там з другої до третьої можна було зустрітися, всіх побачити, поговорити.

– Міліція не ганяла?

Джон: Ганяла, звичайно.

– І в цих умовах народжувався ваш гурт? Якими були перші репетиції?

Джон: Коли ми створювали гурт, то хотіли, щоб він був схожим на те, що кожному подобалося. Людвіг любив арт-рок, так само, як і я. Саня дуже любив «Queen». Тому, коли ми зібралися разом, у нас вийшов синтез різних стилів. І нам це сподобалося. Спочатку ми збиралися втрьох – я, Людвіг і Сашко. І мене вразив його голос, я просто не повірив своїм вухам і саме тоді зрозумів, що ми маємо щось зробити. Сашко завжди викликав довіру в людей і вибив перше наше репетиційне приміщення. Це була така маленька кімнатка, вузька, як коридор, і барабанщик Андрій сидів, упираючись ногами у стіну. Саме там ми створювали свої перші композиції. І якось Сашко прийшов і сказав: «Нас пускають на сцену в студентський клуб!» Але коли ми туди перебралися, у нас виникли перші проблеми з апаратурою. Тоді Сашко переконав Студентське братство дати нам грошей на апарат і на бубни «Аматі». Тоді це було так само круто, як зараз «Бентлі», а коштувало 200-300 доларів. Потім нас запросили на київський фестиваль «Інтершанс» (був дуже серйозний відбір серед величезної кількості груп з колишнього Союзу). Це була наша перша велика перемога, але, відповідно, виникло питання, як назвати групу. Спочатку вирішили: "Клуб шанувальників". Виникло питання: шанувальники чого? Саня запропонував "шанувальники чаю". Людвігу це не сподобалося, і він запропонував іншу назву: «Пан Коцький». Тоді вирішили кидати жереб, випало "Клуб шанувальників чаю". Ми там уперше грали, і нам було страшно… Згодом нас запросили на перший фестиваль «Вивих».

- Хто ще тоді виступав на першому "Вивиху"?

Джон: Тоді ж стартували «Мертвий півень» і «Плач Єремії». Сам фестиваль став величезною подією, де були задіяні найкращі художники і поети Львова. Наприклад, була така акція: "Ніч прокидання поезії". Поети сиділи на театральній сцені, цілу ніч пили, закушували, трохи спали. А о восьмій годині ранку піднялася завіса, виявилося, що зібрався повний зал, їм довелося вставати та читати вірші. – Яким був ваш репертуар?Джон: В основному це були англомовні пісні. Менше було україномовних. Я вже так добре не пам’ятаю.

– А якою була перша «Червона рута»?

Джон: Це був веселий фестиваль, хоч ніхто не мав грошей. Ми приїхали в Запоріжжя, не мали навіть за що поїсти, але примкнули до французів, закосили під іноземців і ходили з ними харчуватися. Але це так, несуттєво. Головне, що це був дуже правильний фестиваль по духу. Крім того, ми тоді вперше грали на дуже якісній апаратурі, з професійним світлом.Десь, мабуть, уже в цей час, від нас пішов Людвіг. І тоді в нашому житті з’явився Борис Іванович Якимів. Він став директором гурту і створив для нас просто райські умови.

Борис Іванович: Я сам колись був рок-музикантом, але на двадцять років раніше, ніж хлопці. В нашому інституті навчалися німецькі студенти, і вони організували рок-гурт. Львівські хлопці біля них згуртувалися. Потім минув час, я вивчився, працював. Донька у мене музикант, вона вчилася у Львівській консерваторії у класі арфи. А у клавішника Олега Розумовського мама працювала там викладачем. Саме вона запропонувала ввести арфу в рок-групу. Так ми познайомилися із «Клубом шанувальників чаю" і разом створили фірму, яка робила концерти, записувала альбоми в Києві тощо.

– Може, пам’ятаєте, які були труднощі? Мабуть, важко було працювати в числі перших?

Борис Іванович: Моя основна фірма була зареєстрована в одному районі Львова, а гурт – в іншому районі. А для податкової тоді шоу-бізнес був чимось неймовірним і незрозумілим. Вони ж бачили, що ми не перепродуємо джинси, нічого такого, але при цьому якось існуємо. Вони не знали, до чого причепитися, законодавчої бази ніякої не було. Але потім відчепилися взагалі. Мабуть, урешті-решт зрозуміли, що це не є комерційна діяльність повною мірою. З банками було добре працювати, вони тільки народжувалися і з радістю робили спонсорські внески, щоб на афіші стояв їх логотип. Концертів було багато, молодь тягнулася до музики, в ті часи все тільки починало розвиватися, але кожне підприємство ще мало свій клуб, вони організовували вечори і нас запрошували.

– Хлопці, пам’ятаєте перші дні?

Андрій: Було комфортно. Була маленька кімнатка біля лабораторії, яка вирощує кристали. Але ми так гарцювали, що кристали почали неправильно рости і нас звідти вигнали. Але давайте від самого початку. Ми придумували назву…

Сашко: Ми сиділи на репетиції в клубі...

Андрій: Ні, ми сиділи біля моєї хати і чекали автобуса...

Сашко: Я впевнений, що ми придумували назву для "Інтершансу".

Джон: Точно! Я пам’ятаю, як ми несли туди заявку і я відкрив список гуртів, а там написано "Мертвий півень". Я ще подумав: що за "Мертвий півень", що за фігня, то дочірня фірма від "Братів Гадюкіних" чи шо?

ПРО ЗАПИС ПЕРШОГО АЛЬБОМУ

Джон: Не знаю, як хлопці, а я вперше потрапив на професійну студію, коли ми писали свій перший альбом. Була чудова атмосфера, нам пощастило, що звукорежисерові подобалася наша музика і альбом пішов дуже легко. Я не можу сказати, що він народжувався в муках.

Андрій: Насправді було два звукорежисери, вони знайшли спільну мову, і в результаті вийшов альбом, який можна було слухати. А барабани нам довелося позичати у «ВВ». Вони без питань нам їх дали, але це була така штука, яку якщо нині комусь показати, то ніхто не повірить, що на них можна грати і записуватися. А на той час було за щастя. Ми писалися кілька днів, потім зводили, і тоді довелося працювати в три зміни.

Сашко: Насправді все було набагато складніше. Просто поїхати в студію, але нормальних студій тоді не було, години звукозапису виділяли лише по якихось рознарядках. Нам ці рознарядки зробила журналіст радіо "Промінь" Галина Бабій, потім записи крутили на радіо. Я би посперечався з хлопцями, що ми гарно все це записали. В нас не було ані можливості, ані досвіду. Андрій хотів переписувати барабани, але це було без сенсу...

Джон: А ми жили тоді дуже круто, готель "Братислава", по-моєму…

Андрій і Сашко: Яка "Братислава"! "Славутич".

Сашко: Я пам’ятаю, що готового тексту навіть під час запису ще не було, ми сідали і просто під час запису дописували деякі фрази. Один одне, другий щось додає, так дописували пісню до кінця – це була геніальна робота.

І ЩЕ ПРО АПАРАТУРУ ТА САШКА

Джон: Я хочу сказати, що у Сашка потяг до звукорежисури був від початку. Перші свої записи він робив у себе вдома, в нього були два бобінні магнітофони – «Юпітер» і ще якийсь там… Якось він приніс якусь дивну річ, обмотану ізоляційною стрічкою, поставив на стіл.... І ми всі просто офігіли! Це виявився багатоканальний магнітофон, я не пам’ятаю, у кого він тоді його взяв, щоб записували наші репетиції. Такий магнітофон на той час коштував, як хороша машина.

ВЕРСІЇ СТВОРЕННЯ ГУРТУ

Сашко: Я просто не знаю, яку історію вже встигли розповісти хлопці. Знаю тільки, що ми щось таке там лабали, не дуже добре...

Андрій: Сашко повернувся з армії і потрапив на мій курс. Сашко вирішив створити групу у нас на факультеті, знайшов гітариста... Але я не можу згадати, як ми з ним познайомилися.

Сашко: Ми просто лабали.

Андрій: З нами грав Роман Юрик, гітарист.

Сашко: І він грав приблизно так, як я співав. Потім ти притягнув Людвіга.

Андрій: З Людвігом я взагалі познайомився на вулиці. Це був один із найперших концертів «Гадюкіних» чи щось таке. Я туди прийшов з барабанами. Коли ми з Людвігом познайомилися, я покликав його на репетицію.

Андрій: Потім постало питання басиста…

Сашко: На той час у нас була маленька кімнатка на фізфаці, ще ми репетирували в якійсь аудиторії. Варто подякувати Іванові Олександровичу Вакарчуку, він нам допоміг із приміщенням. Коли Андрій притягнув до нас Людвіга, ми почали позбуватися "совка", бо в самій суті Людвіга нічого совкового не було, це був хлопець, який грав іншу музику і на дух не переносив того, що ми там балабанили. Добре, що він не втратив надію обернути нас у свою віру. Йому в кайф було грати щось із Yes, Led Zeppelin, а не ту чортівню, яку ми грали. П’ятакову і Людвігу прийшла в голову крамольна думка покликати музиканта... Забув, як та група називалася...

Андрій: "Мелодром".

Сашко: Точно. Там грав такий собі Олег Іванович, що уже був живою легендою…Я багато чув: "Джон, Джон..." При цьому я того Джона ніколи не бачив і не чув… Закликати Джона було доброю ідеєю, бо з його приходом остаточно відійшов "совок", як і всі ті люди, які були зайвими.

Джон: Я ніколи і подумати не міг...

Сашко: Але мені про Джона Людвіг і Андрій стільки розповідали, що я готувався до зустрічі… І потім, після кожної репетиції, я вивалювався, як після наркозу. Репетиції були виснажливими, у нас були постійні світоглядні непорозуміння з Людвігом...

Андрій: Йому часто зривало дах, і в якийсь момент він пішов.

Сашко: В якийсь момент Людвіг почав усіх із групи виганяти, і тоді отримав копняка під зад у прямому сенсі слова. Він постійно спізнювався, вчасно не приходив, ми виїхали в Київ на якийсь запис і довго дуже на нього чекали, знову він спізнювався, і тоді ми його і копнули.

Сашко: Так у грудні в нашій малесенькій кімнаті зібралося п’ятеро людей. Тоді до нас приєдналися ще клавішники Павло Грабовський, Олег Розумовський та гітарист Володимир Добрянський.

Андрій: Саню, як з’явився Грабовський?

Сашко: Не пам’ятаю...

Джон: Якщо вже пішли такі відверті зізнання, то дайте мені сказати. Я пам’ятаю, що коли прийшов, мене вразило, настільки у цих пацанів свіжі мізки, мене вразило те, до чого вони прагнуть… У хлопців були такі свіжі ідеї, що я був шокований.

ПРО ПЕРШУ АПАРАТУРУ

Сашко: У 1990-му "чайники" існували вже рік. Саме тоді розпочалося студентське голодування. Ми підпільно витягували апаратуру до пам’ятника Франкові. Директор студентського клубу університету мені сказав: "Якщо що, то це ти зробив, а не я". У мене вже тоді було багато знайомих братчиків, я сам вже уступив у Студентське братство і дуже з ними потоваришував. Ми тоді хлопців у Київ відправляли. Я підійшов до голови братства і кажу: "Нам потрібна апаратура, барабани". І ми підпільно купили ту апаратуру. Потім нам усі заздрили, що маємо власну. Коли закінчилося голодування, братство нам далі допомагало, хлопці тоді стали майже членами групи.

ПРО ТЕ, ЯК РОЗПАЛАСЯ ГРУПА

Джон: Нам дуже пощастило. Але ми не дуже на той час це цінували, нам здавалося, що все так і має бути: факси, магнітофони, заробітна плата. Мабуть, це була одна із причин, чому ми розпались. Але вже після того, як я проіснував двадцять п’ять років у музиці, я добре знаю, як нам пощастило. У 1993 році ми відіграли свій останній концерт під час фестивалю "Українська молодь Христові", який організували Маркіян Іващишин та Славко Рущишин. До речі, вони займалися менеджментом у "чайниках". Вийшов такий маленький львівський Вудсток. Ми грали на горі, на відкритому майданчику, внизу нас слухала молодь. Ми закривали цей фестиваль під ранок, і коли грали останню пісню, пішов страшний дощ. Це вражало.

Сашко: Ми співали "Богемську рапсодію" "квінів"…

Джон: Ні, це не тоді було. Ми зробили уривок опери ще для другого "Вивиху". І коли Саня співав цю "Рапсодію": «Мама, ууу», по шкірі бігли мурашки… В нього дуже гарний голос...

Сашко: Гарний. Був.

Джон: Ми розійшлися без конфліктів, ми просто зрозуміли, що втомлені один від одного… У нас щодня були репетиції, і ми грали по п’ять-шість годин поспіль, дуже багато часу проводили разом. Найбільшою проблемою "чайників" було те, що кожен – індивідуальність. І кожний пішов своїм шляхом.

Сашко: Цей наш останній концерт став моїм першим концертом, коли я опинився на одній сцені з Русланою. Ми почали разом щось робити… П’ятаков гуляв по різних групах. Гітарист Володя Добрянський наприкінці 1990-х звалив в Америку і почав грати там… Але ми вже досить наговорили, шкода тільки, що мало про концерти розповіли.